Гречаний знову звернув розмову на Олешка й малював його вдачу недобрими барвами. Ілля слухав уважно; він хоч і не суперечив, бо ще не встиг добре спізнати Олешка, одначе сам не тямив, чому душа його не няла віри Гречаному; Коломійцеві здавалося, що в такого лихого чоловіка, яким Гречаний малював Олешка, не може бути такого ясного і привітливого погляду, такої щирої усмішки, такого симпатичного виду, як у Наума. З усіх горбанівських людей, з якими досі спізнався Коломієць, йому Олешко найбільш сподобався, найбільш припадав йому до серця.
Гречаний не довго сидів. Напившись чаю, зараз попрощався, ще раз застерігши Іллю й Настю, аби були «дальш від Олешка».
— Він чоловік такий, що з «ним дружи, а каменюку за пазухою держи», — промовив отець Кузьма, виходячи з хати.
Наум чекав на вулиці, доки піп піде до господи і, спостерігши його на вулиці, зараз повернув до Іллі в хату. Слово по слові Олешко й питається у Коломійця:
— А що, Гречаний доволі висипав на мене гречки та рудяку?
Коломієць всміхнувся і змовчав…
— Я знаю, — мовив знову Наум, — він примів-би в ложці води мене втопив. А чи знаєте ви за що? — повідати, так глум один: за те, що я не хочу поступитися йому предківською нивою. — І Олешко розповів Іллі й Насті історію з «Козарським ланком».
— Зроду-б я на таке не сподівався, — промовив Ілля.
— Не продавайте, Науме! — не втерпіла порадити Настя: — тримайтеся землі, хоч-би що: в землі вся сила.
— Авже-ж! без землі чоловік що? — відповів Наум: — все одно, що деревина без кореня; ні на чому йому рости і кріпнути; поневолі мусить засохнути…
