— Чоловік в чоловіка в'їдається, наче кліщ в овечку, — мовив Наум. — Ну, чому воно так? Чому на мене напосідаються і Передерій, і Сластьон, і Гречаний? Гречаний — ще туди-сюди, розумію, ланок мій йому спати не дає. Добре. А ті за що?
— На всіх не вгодиш, Науме!
— Авже-ж… Та тільки-ж і остогидли вони мені дуже; особливо той Сластьон, Мошко, Охрім… що я їм вдіяв?.. Громада таки ледача в нас: вівці, а не люди… От скажіть, чому воно так? — ще доки чоловік босий і голий, то наче й по-людськи думає; аби-ж почав обростати м'ясом, зараз і верне проти людей…
— Ви, Науме, нарікаєте на громаду, а й вона неповинна.
— Так хто-ж повинен? Чому вона живе не власною головою, а Сластьоновою? писаревою? — чому? — От які думки мене за війна беруть! Безголова громада, дурна громада; тільки звання, що громада, а всім орудує писар. На кого нацькує Єлисей, на того й гавкає вона… Сама свого лиха не розбере.
— Громада — великий чоловік! — мовив Ілля, щоб заспокоїти Олешка, у которого очі горіли, лице аж палало.
— Може де й так, та не в нас, не привикла вона жити своєю головою, чи хто його знає.
— Ніколи було привикати. Науме! Чи ви пам'ятаєте крепацтво?
— Авжеж! Я був добрим вже парубком тоді, як люди здихалися панів.
— Ото-ж нагадайте собі, як тоді люди жили? Чи своєю головою, як ви кажете, чи панською? Що пан або окружний веліли, те люди й робили. А чи гаразд воно, чи добре, чи ні, про те ніхто не міркував; ніхто не розбирав, чи доладу, чи ні; сказано, звелено робить — роби та й годі…
— Та хіба-ж воно й тепер не те-ж святе? Та те-
