Сторінка:Кониський.Вибрані твори 1.pdf/88

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

Наум мовчки сів на лавку. Йому здалося, що Ілля виляє, не хоче правди мовити. На серці у Наума заклекотіло почуття, похоже трохи на те, яке він почував до панів і урядників: «і в його та сама кров, ті самі нелюдські думки, і він з того-ж кодла!... Помилявся я, гадаючи инакше про його», — думав собі Олешко.

Трохи згодя він промовив до Іллі:

— Як-же буде?

— Спитайтесь у Насті…

— Добра рада, й за те спасибі… У Насті? Авже-ж… тільки самому мені боязко питатися, не відважуся, а от ви поможіть мені, спитайте у неї… Завтра, йдучи до церкви, я заверну до вас і почую ваше слово. Ви тільки скажіть їй, що я не Єлисей Савич, що без неї не буде мені життя… Прощавайте!

Наум не пішов до господи. З вечора вештався по селу, потім до півночи просидів у корчмі, хоч до чарки й не доторкався, з корчми знов тинявся до самого світу по селі й думав одно: що скаже Настя?

«Не рівня я їй, сам добре тямлю, та тямлю й те, що я її кохаю, що в бога всі люди однакові. Люди повигадували панів і мужиків, а в бога сього нічого нема; люди кажуть: «кінь з конем», — так що-ж! І в мене душа не яка, — людська; а що вона панночка… Гм! Що-ж! Що-ж і мені діяти? Хіба я винен, що вона панночка? Що моє серце покохало її? «Мужик, подумає вона, неотеса». Авжеж!... Ну, а що, як згодиться! Господи, який я тоді буду радий та щасливий…»

Ледве розвиднялося, Наум сидів вже під школою на рундуці, ждав, щоб Ілля вийшов відчиняти оконниці… Віком здавалися Наумові години того ждання.

— Нуте! — спитався він, як тільки побачив Іллю на порозі.

— Які ви ранні, — відповів Ілля.

— Сон не бере… кажіть швидче…

— Треба, сказала, підождати.