— Підождати… переговорив сумно Олешко… Довго?
— До тієї осени, хоч до Покрови…
— До Покрови не близько…
З цим словом Наум рушив до церкви. Усю службу він простояв наче несамовитий: не то що не міг молитися, а навіть рука ні разу не знялася положити хрест. Як ввійшов у церкву, то вставив очі в образ Христа, розп'ятого на хресті, так до кінця служби й не зводив їх, тільки зітхав глибоко.
— Чого се, Науме, ти такий смутний? — мовив до Олешка Сластьон, виходячи з церкви.
— Геть к бісу, ідоле!! — гримнув на його Олешко й почвалав своєю стежкою до господи.
Наступили різдвяні свята.
Єлисей Савич хоч і не відав, що Олешко сватався до Насті, та він був певний, що Настя кохає Наума і через те дала йому гарбуза. У його цвяшком засіла в голові думка спекатися Олешка, і він усі свята тільки те й робив, що, гостюючи то в Сластьона, то в Охріма, то в кого иншого, баламутив громадян проти Олешка й вигадував на його нісенітницю.
На другий день водохрищ зібралася громада перевірити своїх збірщиків і касу, кого зсадити, кого наново обібрати.
Олешко, йдучи на громаду, зайшов до Мошка. За третьою чаркою Мошко не втерпів, щоб не зняти річ про «Козарський ланок».
— Чи знаєш, Мошку, що я тобі скажу, — мовив Олешко.
— Н-ну, почую.
— Слухай-же мого останнього слова.
— Н-у, н-у…
— Не нукай, вражий сину, а то я як нукну тебе
