— Де в його ті гроші!
— Нема… звісно… а вже-ж і без грошей не вдіє нічого; хто маже — той і їде. Не штука й на гроші розжитися: у його єсть нивка, поміж з поповою, — нехай її по-боку, та й теє… Вже-ж душа миліша, ніж нива; а отець Кузьма добре-б заплатив за неї.
Ні з чим вернувся Ілля від писаря, а Олешко, довідавшись про його розмову, мовив:
— Ні вже! Сього не буде! Піду на Сибір, а попові не поступлюсь ланком.
— Вже-ж я не правник, — мовив Ілля, — а маю надію на бога, то коли не в повітовому, так у губерському місті, а відкинуть присуд громади!
Ілля сів і написав Олешкові, як сам умів, скаргу на громадський присуд.
Час ішов. В Горбанівці усі були певні, що Олешкові не втекти вже від Сибіру.
— Отак, ні-за-що, ні-про-що загине чоловік! — балакали проміж себе молоді громадяни.
— Говорили-ж! Чиста напасть! На Сибір — за що? Глум сказати: значить, що-б не говорив Сластьон, що-б не робили наші волосні урядники, а ти собі мовчи, рота проти них не роззявляй… Се-ж до того йде, що скоро нікому життя не стане.
— Прямо що так, чисто — хоч спродуйся, та виходь на Кубань, або на Амур…
— Далекий край…
— Авжеж далекий, та й тут-же вони, отті сіпаки, заїдять ваші голови.
— Тепер за їх усі… в кого кешеня повна, тому все можна, а наш брат хоч умирай… де та в бога правда…
— В кешені, брате, захована.
А Сластьон тим часом ще більш набирався сили. Пригода з Олешком, немов важким каменем, придавила усіх молодших громадян: кожен став остерега-
