чотири мірки картоплі, щоб літом поставив йому за те чотирьох женців… Воно-б і нічого, хоч трохи й сутяжно, та недобре те, що як перебрала молодиця ту картоплю, так половина одійшла гнилої… «Не моя вина, — каже отець Кузьма: — я її не гноїв, сама погнила».
— Авжеж сама…
— Еге, сама, а ти за гнилу картоплю постачай йому женців, та ще й мовчи.
— Авже-ж мовчи, а то буде те, що з Олешком.
— Пропаде Олешко, знівечать чоловіка.
— Вже його й так знівечили, став він на себе непохожий: сновигає, немов непритаманний…
— Сновигатимеш, коли знатимеш, що не сьогодні, завтра тебе в путо, та й поженуть з душогубами і з злодіями.
— Великий гріх взяла наша громада на душу…
— І нащо ми приставали на той присуд? Шкода!
— Говори-ж, коли-ж страшно й не пристати. Що, коли-б не пристали — де-б тепер ми добули на насіння ячменю та гречки, як не в Сластьона! Хто-б нам дав випасів, як не він?
— Звісно, ніхто-б; бо він побрав в оренду і панські й казьонні землі; його сила: не схоче й не дасть… Де тоді пастимеш скотину, — хіба на току?
— Та воно так, та й за Олешка гріх…
— Бог простить! Отець Кузьма відмолить нас… сам він радив…
Одначе-ж не сталося так, як сподівалися Горбанівці.
Одного дня писар, вернувшись з міста, прийшов до Іллі: по виду було знати, що Єлисей Савич вдає з себе веселого чоловіка, а що на душі у його якась хмара.
— Добру новину привіз я з міста, — мовив він до Іллі.
— Кажіть.
— Олешко виграв справу.
— Як?