хоч-би тобі поворухнувся! Лежить велетень та там десь далеко-далеко, за Ненаситинцем, за Хортицею, за Великим Лугом, за славним кошем лицарського братства січового, там десь в очеретах на плавнях сховав свою сиву голівоньку — та тишком впивається старими устами в блакитне небо… А небо припадає до його уст, цілує їх і своїм голубим омофором вкриває його, щоб старі очі не бачили захланности живих мерців — та наготи їх духово-моральної…
Кучеряві верби підперезали Тарасову гору: своїми блідо-зеленими вітками вони схилилися до Дніпра, немов благають його, промовляючи: «Батьку! дай нам своєї пишної води умитися, освіжитися від спеки дняної; напій нас сцілющою, живущою прохолодою! Душно нам! нас сонце попекло, посушило верхи наші, виснажило коріння наше».
Ласкавий батько почув те благання і на крилах тихенького зефіра послав вербам вохкість, напоєну свіжою росою й пахощами квіток та трави… Зефір повіяв і на Тарасову оселю; освіжив і нас, доволі таки потомлених.
— Людей щось і не видно й не чутно, — озвався Панько, — де вони? спати ще-б рано; а проте… праця та злидні присплять на перині з мозолів…
— Не всі й сплять… он слухай, як на тім боці лунає дзвінкий дівочий голос… А он бачиш — човник… глянь! як сиплються по воді бриліянтові іскорки… Слухай, слухай! чуєш баритон як бере: «Ой колись була роскіш-воля»…
Не спавши просиділи ми до світа…
Літня ніч коротка, але за оту коротку ніч багацько я пережив довгих думок… Та ніч перед Тарасовим хрестом, немов перед вівтарем, висвятила мене на свідомого чоловіка-українця і відчинила мені двері в нашу святу-святих, де першим разом упала полуда з моїх очей; узрів я «світ невечірній, тихий», узрів ков-