бералїзму, який тодїшнї київські українофіли подїляли з загалом росийської лїберальної преси. Пригадуємо, що в самій Росиї се були часи найвисшого розмаху лїберального радикалїзму, часи надїй на свобідну перебудову росийської імперії, часи недовгого ваганя по смерти Александра II., заким іще „цар миротворець“ не наложив у повнї ствою камяну руку на все росийське публичне і громадське житє. Отже цїкаво нам буде в Листах Кониського бачити те підчеркуване на кождім кроцї жаданє радикальних реформ для Ірляндії, осуджуванє лїбералїзму Ґлєдстона, осуджуванє всяких тзв. палїятивів, які буцїм то нїколи ще не допомогли до загоєня великих народнїх болячок. Очевидно, автор тих Листів, а з ним і широкі круги росийської інтелїґенції, вірили в ту пору в можність радикальних переворотів, які одним замахом можуть вилїчити глубоко вкорінені народні болячки. Сю віру, злучену з погордою до палїятивів, до дрібних, часткових, але ненастанних заходів, до буденної, непоказної, але з певним хоч найскромнїйшим планом робленої працї мусїла дорого оплатити росийська суспільність.
Ів. Франко.
