Однак всї ті гуманні міри узяли верховинцї за признаки слабосильности Росиї і готовили ся до ще дужшого бою, використуючи лагідність властий на свій хосен.
В р. 1843. задумали Чеченцї піддати ся Росиї і післали до Шаміля депутацию з заявленєм, що не годні довше видержати воєнних бід і постановили здати ся на ласку-неласку царя.
Депутация не мала сьмілости сказати сего Шамілеви і попросила о те єго стареньку матїр.
Другого дня скликав Шаміль своїх наібів (воєнних старостів) окружений муртазіґетами, то є ґвардиєю, станув посеред великого здвига міридів і обізвав ся до Чеченцїв: »іду в мечет і буду там молити ся — не ївши не пивши — так довго, поки Алла не наустить мене: що дїяти?… а ви стійте наоколо і помагайте менї своїми молитвами«.
Сказавши те, увійшов в сьвятиню і велїв за собою на ключ замкнути двері.
Пройшов день, пройшов і другий, а Шаміль не являв ся. Доперва третого дня вийшов він блїдий, заморений голодом з мечети і гробовим голосом прорік до затерпаючих зі страху народів: »Алла наказує менї, щоби я першому, хто лише о здачі заговорить, велїв дати сто палок, перед всїми вами. Горе менї, горе!… тим першим слабодухом була моя мати, а повелїнє Бога мусить виповнити ся«.
