бного фанатика Шаміля і радувала ся єго побідам і глумови Европи над своєю немочию.
Так і іптелїґенні круги Австриї радували ся пораженю війск цїсарских під Маджентою а навіть побідам Прусаків над єї війсками. А ту і там одна сїй неприродній прояві причина: невдоволенє з деспотичного правлїня. Володарі не видїли того і видїти не будуть, бо: quem Deus perdere vult, dementat«.
Щастє мала Росия, що післала на Кавказ Воронцова. Вправдї єму з Шамілем не удало ся і в ічкеринских лїсах Даґестана туй-туй що не прійшло до того, що цар за римским Августом не закликав: »Varre, Varre redde mihi legiones meas!« Мимо то здїляв він для усупокоєня Даґестана і для цивілїзациї Кавказа все, що лиш — під так тяжкими обставинам і за короткий час від 1844—1854 — одному чоловікови зробити було можна.
З аварскої матнї визволили і спасли єго — нечаянно на поле битви вислані — потомки Запорожцїв. Виправа приняла лїпший оборот. Він добув сильно укріплений і самим Шамілем оборошований, високий аул Дарґо, поскріплював оборонні позициї в горах і пообеспечував зо всїх сторін християнских жителїв Кавказа від напастий великого імама Даґестана.
Однак головним єго дїлом була не війна, а мирна управа Кавказа. Він поставив на руїнах і брудах старого Тифлїса, — Тифлїс европейский. Привабив там торговельників, ремесла і промисл, поставив грузиньский театр, сїяв
