Щож стало ся з Черкесами, з тими бідними жертвами асирийскої полїтики Росиї на Кавказї?
В двох роках війни, в двох роках екстірнацийного, тамерланівского наїзду — підчас котрого нї росийскі війска, нї слїдкуючі за ними переселенцї — не бачили кровлї над собою, повинувалось і переселило ся на призначені для них місця лиш 50.000 душ Черкесів. А ті ще й днесь не годні поняти: щоби не свобідно було продати свою красїтну дївочку на розкішне житє у панский гарем, і збогатити себе і всю родину великим »калимом«. Не могуть они поняти, щоби не вільно було »доброму молодцеви« ограбити, убити противника, або зручно, з нараженєм власного житя, украсти коня так, як то у нас многі селяни не годні повздержати ся: убити — на своїм — заяця або птицю, що над ними злетїла, зловити рибку у водї і з чужого лїса взяти деревину.
22.000 перевезли кораблї в Туреччину, а більш як 100.000 лягло в битвах і під розвалинами своїх аулів, або — загнані в такі скали і дебри і в такі висоти Кавказа, куда навіть зьвір заглядати боїть ся — вимерли від голоду і від стужі.
Довго-довго стрічало ся на переходах і стежках трупи Черкесів, особливо жінок і дїтей; а мисливий, що загнав ся за дикою козою під вічні снїги, білїв і хрестив ся, побачивши громадки кістяків, з між котрих сторчали, на віки до неба, витягнені руки.
