На Кавказї тихо ї смирно. Північно-западну верховину і місцями побереже Чорного моря заняли родини кубаньского війска; але ще завсїгди більша часть черкескої окраїни лежить облогом і пустинею. По слїдах черкеских зьвір один лиш ходить і дика коза скаче по мостах з виноградної лози, над глубокими пропастями. Москаль не полїзе па „боґацкий“ міст в Абхазиї… загнили і попровалювали ся злуки черкеских скал. Замовкли па віки струни »пшаури« віщих гекуоків — піснетворцїв черкескої слави — нестало безстрашних хеджретів[1]-джиґітів і прекрасні Черкешенки не звивають ся хороводами по цьвітистому болоню рік. Навіть про їх аули вже слїд загибає.
Тілько у жерел Мари і Джиґути на горі Ушкул високо, високо сторчать понурі останки якоїсь твердинї, чи церкви із кольосальних плит тесаного каменя. Хто їх поставив?… коли розвалено? Про те нїхто днесь не тямить, не знає. Лиш ходить чутка по горах далеко, що там стояла колись сьвята церква, а під церквою містить ся гробниця Тамари.
Кажуть: о півночи на »Йвана« під тихим сьвітлом місяця, руїна і вся пустиня, Кавказ оживає. Тогди па брилах тесаних руїни сїдають духи страшних великанів… то Кімеріти.
Нарти передвічні… родичі-предки племен Адиґе.
- ↑ Що »абрек« в Даґестанї то »хеджрет« у Черкасів.
