Тогди дуднїють скали лід копитом, старезні абруї полискують в пітьмі, з густої мраки, що стелить ся низом рік, озер, садів, виринають дїви, а із під церкви з лоскотом і громом встає з могили цариця Тамара.
„Томіріс“ кличуть скицкі нарти-великани… „Ляші Ляхумі!“ Русалки взивають, а відьма руку до них простягає і кличе — гори далекі лунають: „де є Соузеркул?…“ „нема, не зїздив Тлєпсових підків — ген десь за морем — нема, не вертає прогнати клятих Урусів з Кавказа“.
Тодї цариця голосить з розпуки, боги русалки єї обступають і взявшись дружно з Нартами за руки женуться вихром дебрами Кавказа, по »Джінїстанї«, по духів країнї, попід Ельбрусом, аж ген до Даряла, де замок чорний Тамари. І буря виє, пінять ся потоки і дрожать скали і Кавказ лунає окликом пімсти на рускі оселї за смерть Черкесів, і за неволю Кавказа…
Таке то диво нічка обявляє. Инакший образ показує днина.
Із усїх кінцїв росийскої держави текуть ся хвилї, текуть безустанно на росийскі землї гаснучих народів. В початках гидкі, з шумом каламутним, повні гадюк і всякої паскуди. По них ідуть вже що раз то чистїйші струї з півночи. То поселенцї усеї Росиї, що залюдняють долинки Кавказа.
Они не вийдуть на міст »суббарханский«, що стоїть в хмарах верхів Даґеста-
