з приязнїйших і більш уладнаних обставин, чим могли бути черкескі, або взагалї кавказкі. Та мимо то становище женщини було у всїх верховинцїв а особливо у Черкесів дуже непевне, неясне. Навпів владичиця саклї і часто зависима потрохи від всего роду, мала она до розпусти відчинені коли не ворота то бодай калитку, прислонену традициями культу розкішної богинї Ляші з тьми тисячилїтним мохом покритих часів.
Так, як неясне і непевне було становище жінки, так само було і з землею; котра на всїх верховинах Кавказа не була за нїким убезпечена — аж до недавна, — а головно у Черкесів. У них була всюди власність комунальна; котру не вільно будо продавати[1].
Вже Страбо чув — (I в. по. Хр.) що в горах жили і кочуючі племена. Те повідає і Ammianus Marcellinus (IV в. по Хр.) а Rubriquis в XIII в. Подорожні XVII в. кажуть, що »черкеси перевозять свої слуги як ті Монґоли Чінґісхана«; Коваленьский потверджує, що кабардиньский поселок не стояв на одному місци нїколи довше як 4 лїта.
Такі обставини і звичаї вплинули і на характер Черкеса. Він непостоянний і на него годї спустити ся. Говорили Римляни: »graeca fides nulla fides«, а з таким самим правом могуть те саме сказати Москалї і Українцї про
- ↑ Bell. — v. Stal.
