кавказкий орел на ягницю, як медвідь ударом лаби вбивав єму вола, як без потреби вовк загризав нераз цїлу отару… і серед такої війни у природї, не показуючої нї доброти нї помилуваня, а бодай пошанованя чужої власности, ставав він так диким як она і так само хищним і безсердечним. А придивляючи ся тому, як гірскі потоки уносили з собою і ту жмінку землї, що єї засїяв — ставав сам не менше погубним для окруженя. Боронячи своє стадко перед напастию зьвіря — як звір споглядав він на чуже стадо з неповздержною кортячкою: схопити щось для себе, хотьби й мав більше як єго сусїд і як вовк жевривий нищив усадьбу чужу безсердечно. Він знав, що завтра, як заспить, не вчує, єму так само вчинить єго ворог і гиб як зьвір — бючись до останка, або як олень кидав ся в безоднї, коли не міг вже спастись від неволї.
Те посьвідчає вісїмдесятилїтний досьвід потомків Запорожцїв на Кубанї, те й показала послїдна кавказка війна. Черкес не піддавав ся і полкови цїлому — каже Владикін[1] — і гиб нападаючи, або умирав від голоду і стужі загнавши ся в неприступні верхи і снїги… а не піддавав ся Москві.
Такі племена на довго поработити не були в спроможности орди степові. Їх можна було ограбити, їх можна було угнати високо в скали і снїги, де вже нїхто не полїз за ними, але за-
- ↑ Путеводитель по Кавказѣ.
