раонів. А ховає оно в собі і передає »от рода в род« лїтами віками все, що людська душа збагла, людська мисль відкрила, що прочуло людське серце і руки зробили… хоть би все було забуте, землею накрите. — Треба тільки вміти викликати теє сдово з постели блїдої, на якій оно чорнїєсь у рядках знаками…
Як водиця благодатна, що тихими потоками широким Дунаєм ожизняє землю на далече, так зрошає так скріпляє писане слово племена, народи і живить їм душу й розум… в цьвіт їх розвиває.
Як водиця цїлющая — що про неї казка повідає — гоїть слово писане, усї рани на народах і виздоровляє й не дає їм — само мертве — могилу лягати. Ба й закопаних, заритих і віками придушених оно воскрешає, оно громом завзиває до житя нового.
Так і „хцурі“ та азбука, так писане слово в великих пригодах ставало і помагало кавказким народам.
По смерти великого Ґурґослана — ба ще й перед ним терпіло Закавказіє много від напастий Гуннів. Тії бо здобули кавказкі ворота і в V і VI. віках нищили нападами Іверію.
Ще й доси — на памятку тих гроз — вибігають, в декотрих селах Грузії, люди (в Великдень) із своїх хат і викрикають радісно — вимахуючи зазженими смолоскипами: „Hunni moviden, Hunni moviden!“ се є: Гунни пішли вже, Гунни пішли!
