На просторѣ мѣжь Балтійскимъ моремъ а Чорнымъ та Адрійскимъ жили Славяне. Всѣляко вони звалися. Мѣжь ними були й Русины и Поляки. Жили вони во̂ддѣльными родами, се бъ то бо̂льшими родинами. Кождый ро̂дъ слухавъ своєи старшины. Родова старшина сходилася въ означени̂ мѣсця на раду и така рада звалася вѣчемъ. Вѣча були громадски̂, — на нихъ обсуджувалися справы громадски̂; були й вѣча народни̂, — де обсуджувалися загальни̂ справы цѣлого народу. Кро̂мъ вѣча мали Славяне ще й князѣвъ. До нихъ належала высша власть судова и про̂водъ на во̂йнѣ.
Живый образъ такого старославяньского вѣча доховався намъ въ староческо̂мъ памятнику: „Судъ Лібуши“, Кроковои дочки зъ Вышеграду“. Тутъ згромаджена на раду вся народна старшина: кметѣ (старшина зъ ро̂льнико̂въ), лехи (старшина зъ воєннои дружины) и владики (старшина свѣтска и духовна). Въ староческо̂мъ то̂мъ памятнику ти̂ слова заєдно и то въ то̂мъ само̂мъ порядку повторяються, — то жь легко вже съ того и̂ догадатись, що кметѣ — се ядро цѣлого народа се бъ то самъ наро̂дъ и тому займали перше мѣсце на вѣчу. Побо̂чь нихъ сидѣли лехи и владики, що тодѣ вважалися ще мовъ за слугъ цѣлого народу.
Хочь Славяне були во̂дважни̂, однако обминали напасну во̂йну и ажъ тодѣ выступали до бою, коли треба було во̂дперти напасть.
Потреба обороны вязала во̂льни̂ племена въ одну цѣло̂сть. Въ давни̂ часы єдинила Славянъ оборона батько̂вскои вѣры проти христіяньства, що до нихъ заходило съ полудневого Сходу во̂дъ Греко̂въ, и во̂дъ Заходу, во̂дъ Нѣмцѣвъ.
Христіяньство зъ Грецкимъ обрядомъ ширилося споко̂йно, научаючи и переконуючи. Зовсѣмъ инакше ширилося христі-
