коштувавши козацкого житя вони збираються у ватаги, вибирають сами собі ватажків, которих гетьманами величають; а коли ні, — то пристають у козаки до якого небудь пана, — а той уже и собі зветься гетьманом и поводиться з ними, як з вільними людьми. Такі вільні козаки служили у князів Вишневецких и Ружинских. Тоді ще над усіма козаками не було одного гетьмана. Оже вільне козацтво перше набіралося з міщан, а далі більша частина ёго була з сельских „хлопів.“ Вік Сигизмунда Августа був добою, в котру руске панство найбільше ляшилось. Воно приймало польский побит, переймало польскі звичаі и мову, а руска-украінска мова знай забувалася. Враз з тим, пани украінскі почали роскішнійше жити; потреби іх множились и силували панів доходи своі прибільшувати, а через те житя хлопів робилося ще тяжчим, ще важчим. Не дивно, що хлопи стали тільки про те й думати, як би того ярма збутися. Великою принадою для них було, — ити у козацтво, от вони до козаків и втікали. Не тільки з Украіни, а з Литви, з Польщі приходили шукати в козаків волі. Козаки жили вже не в одних Черкасах та Каневі, як з початку, а на вольнім просторі теперішних губ. Киівскоі, Полтавскоі, и південноі частини Подольскоі. То були вільні люде, що вже не слухали наставленоі старшини: вони корилися и слухали тільки гнізда козачого — Запорозкоі Січі. Одна украінска літопись розказує, що якось царь Турецкий спитав: „скільки на Вкраіні козаків?“ А ему одказано: „У нас де крак, там и козак, а де байрак, там сто козаків!“
Настає година героічноі слави козацкого лицарства. Козацтво не вдовольняється бійками з татарами по степах та рабунком купців. На своіх чайках (так звалися човни, обшиті очеретом), що містила кожна чоловік шістьдесять — козаки пускаються в море, заходять в Румелію, Анатолію, появляються навіть аж під Цареградом. Нападаючи на бусурменьскі городи, вони визволяють з галер и темниць християнских невольників, підбивають цілі християнскі городи виступити на Турецку неволю. В цій борьбі з музулманщиною, лицарска вдача Свирговского найбільшу звертає на себе увагу. За польского короля Генриха, з роду Вальоа, Господарь Молдавский Івонія, як притисли его Турки, — обернувся за помочев до Гетьмана Свирговского. Воювати з невірними — то перше діло козацке. Так думало тодішнє украінске козацтво. Так думав и Гетьман Свирговский, тай виступив на поміч християнскому народови, щоб ёго з під Турецкоі неволі визволити. „Не заплата твоя, пане Ивоне, привела нас до тебе“, одмовив
