довгий час скільки тих бідолах випрацювати мусять и усе се йде у діравий лантух-черево.“
„Богато нам розказують про турецку неволю“ — каже у другому місці той самий писатель, — одначе се тичиться тільки до бранців, а не до тих, що у Турків живуть під державою и коло землі ходять або гандлюють: з них кождий, як рочний податок оплатить, чи складену на нёго роботу викінчить, то більше свободи вживає ніж наш шляхтич. Уся свобода у нас на тім и стоіть, аби кождому робити те, що він схоче; а с того таке виходить, що бідніщий и слабіщий у богатого и сильного у неволі стає, сильніщий слабіщому безкарно кривди робить які схоче. В Туреччині жаден паша останнёму крепакови того зробити не зможе, бо коштом голови своєі заплатить; в Московщині думний пан и перший боярин, а у Татарів Мурза над простим хлопом, хоч и иновірцем, знущатися так не посміють, бо усякий знає, що ёго самого перед домом зневаженого повісити зможуть. У нас тільки, у Польщі, усе робити вільно, — и в селах и по місточках. Деспота азіятский за ціле житя своє стільки люду не знівечить, скільки его що-року у вільній Річ-Посполитій мордують!“
„Простий люд в Польщі (оповідає другий сучасник) терпить муки неначе у пеклі, а пани проте роскошують, немов у раю.“
Не вміючи и лінуючись самим господарувати в маєтках, пани оддавали іх на аренду жидам; а ті, наче те гайвороня хиже та люте на Украіну зліталися. Усі своі права и обовязки передавав пан жидови, не мов би один незалежний владика другому.
Майно, житя хлопа, честь ёго, жінка и діти, були зовсім в руках арендаря-жида, що мав навіть право хлопа смертев карати. Бажаючи вдоволити ненаситних панів а разом и запхати власну кишеню, жиди вигадували такі побори, що згадуючи іх серце застигає. Народилася в крепака дитина, то він найперш мав панови дудика дати, а ні то вона й зоставала нехрещена, а часами так и вмерала. Женив крепак сина, чи віддавав дочку, все мусів и тоді наперед дудика дати, бо иначе-б молоді шлюбу не мали; так и жили бувало часто невінчані.
Але надзвичайно тяжко було крепакам по коронних маєтках. Крім безграничнёі самоволі старости, або підстарости-жида, — що людей не жалували, бо вони тільки до іх смерти були іх власностев, по маєтках тих ще сиділо польске війско, на всю Польщу найбільш ненаситне и безпутне.
„Наш жовнір“, каже Старовольский, „не знає ні родини, ні
