Козачі посланці знайшли собі підпору у тих кількох шляхтичів, що єще до тепер не покинули були благочестя. Та Петрижицкий розумів добре, що прозьби козацкі хоч и підперті невеличкою купою благочестивих людей не матимуть доброго результату, тому-то и взявся він прозьби отті кращим робом підперти: зібрав він війско козаче и вирушив с ним на Волинь, пліндруючи без пощади панів, що неприхильні були для козацтва. Налякані за цілість своіх богатих волиньских маєтностей, пани прохали ощади и обіцялись усі своі сили докласти, аби бажаня посланців козачих підперти. Петрижицкий дав покій іхним маєткам, а все-ж с своім війском на Волині зостався, оповістивши, що коли сойм на ёго просьби не пристане, він піде на Річ-Посполиту війною. Сею демонстрациєю гетьман справді добився деяких користей від сойму: православним видано дипльом на ненарушимість благочестя, котрим и священство, и церкви, и маєтки церковні од утисків шляхти та уніятів забеспечувалися.
Таким робом ненарушимість східнёго благочестя була ніби-то забеспечена, але в практиці показалося, що забеспеченє се було більш на папері, ніж на ділі. Дістали рівноправність и свободу уніяти и православні, и могло-б здаватися, що зроблено се по правді и справедливости. Тільки-ж показалося, що за уніятів стояло мало не ціле шляхетство Речі-Посполитоі а за благочестя, крім простого народа, — невелика купка шляхетства, що віри батьків своіх поки-ще не покинула, та козаки, себ-то ті из народу, що рвалися скинути с себе неволю, законом освячену, а разом и на боротьбу с законом тим и с державою стати. Поки унія, отта розрадниця руского люду, не була знищена, не могли ніякі пільги и привилеі мати для благочестя великоі ваги. Коли сойм вирік, аби церкви одні православним віддати, а другі уніятам лишити, то тра було комісию назначити до розправи: які церкви мають православними бути, а які уніятскими?
Разом с церквами річ ишла и про церковні маєтки. Ис того мусіли доконче вийти сварки, у котрих та сторона и мусіла гору взяти, за яку була сила шляхетска. Окрім того сеймовим ухвалам відберало й те багато вартости, що шляхетство руске цуралось и зрікалось раз-у-раз и віри батьків своіх, и своєі народности. Оборона благочестя, що на соймі дала купка православних панів, на ніщо звелася, бо й ті, що стояли за ёго, тепер уже до кателицтва пристали. Оттак незабаром православна церква понесла втрату велику, як одступився од неі и князь Єремія Вишневецкий, державець незмірних земель и несчисленних оселищ на Вкраіні. Заходилися поборники благочестя богато коло того, аби князя назад до бать-
