а вити як собаці; хліба нема, борошна мало, — тільки вода та трохи шкапини!“ Так малює польский дневник положенє козаків власними іх словами, описуючи ремство козаче. — Але що день и полякам ставало гірше. Жовніри підняли на гетьмана скарги: „Що-ж се?“ кричали вони — „певно тутечки будемо и зимувати? Либонь ми прийшли кольоніі на Дніпрі закладати, чи що?“ и стали из війска тікати. Гуня написав до польного гетьмана новий лист, викладаючи вдруге свою охоту здатися на королевску волю; але даремно. Не против короля рускі підіймали своі завзяті революциі, а против соймових порядків польскоі шляхти: вони не терпіли іі и бажали, аби королевска воля стала над волею соймовою. Річ ясна, що таке прямованє польскому шляхецтву не було до вподоби, бо вони завсігди а особливо тоді силкувалися власть королевску ограничити.
Врешті и Филоненко, на котрого давно вже козаки чекали, наблизивсь. Поляки накладають усіх сил, аби ёму до козачого табору не дати війти, але після завзятоі битви мусіли поступитися и Филоненко прийшов таки до обозу хоть и збавив стільки харчів, що решти ледве и на два дни вистало. В-очу козакам став ото голод; стративши остатню надію на харч, ударились вони знов до поляків на розмир. Але на сей раз уже Гуня уступився с своєі переднёі ролі: він и Филоненко кудись ніби зникають; певне с табора утекли, бо через який час показуються вони вже на московскій землі. Прийшли ото на перемову козачі посланці; але Потоцкий побачивши іх, ударив рукою по шаблі, и крикнув: „Victor dat leges!“
Через мало часу в урочищі „Маслянім броді“ одібрали козаки від короля й Річи-Посполитоі таке рішенє: козаки на завсігди стратили право собі старшину вибирати; під карою смерти заборонено ім по Чорному морю плавати и на Запорожє тікати; іхні чайки и суднища захоплено и спалено на попіл, артилєрию відобрано; не тільки виборного, але й наставленого гетьмана ім вже не дадено, а замість ёго прислано в комісарі якогось пана. Генеральних старшин, полковників и сотників понаставляно уже з шляхти, або хоть часом и з руских, то с таких, що до польскоі політики були прихильні. — Оттоді-то вже гніт польский на всю Украіну наліг тяжким каменем. Тихо без протесту схилив свою голову нарід, а хто чув в собі сміливість, то тікав на Запорожє, чи по степам де тинявся безхатно. Але и туди досягли польскі ватаги: на Дніпрових порогах піднялась Кодацка кріпость; и втікачі або гинули по степах марно, або мусіли до хана у службу найматись. Таке лихолітє аж цілих десять років тривало, огорнувши собою всю землю малоруского
