— Варшаву-у-у! — лунали позаду крики більшовицької кавалерії, що летіла побідно, рубаючи по дорозі тих, хто мав житній колір шинелі…
Мене не зарубають: підводчик. А все таки (я накинув під возом гальмо на гвіздок) — уся сила моєї енергії тепер: вискочити на дорогу до Джулаєвого кутка.
— Стій!
Польські салдати багнетами спинили мого коня, а на протести кавалеристів, що я везу графа, почали лаятися: вони поклали на воза свого пораненого товариша.
Я глянув на його обличчя: це був той самий салдат, що так боявся смерти; той самий, що крикнув: „Я — бідний!“
Один чорт! салдат, граф — це було мені однаково: я-ж був для армії лише підводчик — частка затоптаного кіньми села…
— Скоріше, хлопе! — шипить не своїм голосом кавалерист та б'є нагайкою вподовж спини мого коня; за нами лунко кричить, мов недорізаний, степ, а голос його — це голос цього кавалериста: він хоче копнути матюками суху дорогу, хоче лайкою в бога висловити трагедію своєї армії!
Тоді я забуваю на хвилину про матір, тоді мій гнів та лють шарпає смужка вирваного кінського волосу на спині, а сам я, мов божевільний з радости начальник армії, що перемогла, дивлюся
