нервується: „Скоріше, чого там ще панькаєшся“, кажуть за нього тремтячі руки, коли він почув із уст пораненого кару вогню…
— Селом побігли більшовики! — пошепки, причинивши хвіртку, передає дядина чи дочка Василева.
— Не вештайсь по двору, в хаті сиди! — кричить до неї дядько.
Я згадую вигорілий Джулаїв куток, я уявляю до найменших дрібниць, як захлинулися водою перед смертю мати, тоді вдруге виймаю з кишені револьвера: граф скавулить, мов пес на пожежі.
— Більше не доведеться палити, пане-полковнику!
Я повертаю барабан револьвера, а дядько Василь махає рукою:
— Не стріляй, він уже й так готовий… Сам дійшов. Фу, смердота яка!
В клуні темно. А селом (уже стихли постріли) стугонить під копитами земля, скригають немазані тачанки, а сірі, в зелених штанях до обмоток, червоноармійці, заскакують у двір пити воду…
— Я приберу до вечора, — каже до мене дядько Василь, замикаючи клуню; а сам по-хазяйському виносить на двір відро води, ставляє її посеред двору, як на весіллі:
— Стомилися, товариші? — хитро протираючи вуса, запитує він якогось червоноармійця.
