— Я-ж дурно не схочу тобі: чи паляницю, чи хлібину, скільки там слід… Ой хліб тепер кусається! Повіриш, у нас було колись стоги стоять, а сей-год — три засторонки в клуні: хоч їж, хоч дивись… До може підем до хати да погризеш? — несміливо додала вона.
Марта засміялася:
— Хіба, бабо, думаєте, що за вашу паляницю треба вже, вибачайте, гній на нозі вилизувать?
Горпина здивувалася:
— Отакої. Радуйтеся… за паляницю: хіба ти така вередлива? Наче й роду не панського — пхи, аж диво мені слухать.
Вона гордовито підкреслила:
— В хазяйстві, дочко, нога буде — не бомага, а коло скотини як ходиш…
Але Марта перервала розмову і ще раз покликала з вулиці Варку.
…Дємидок збив об корінь пальця і, пхикаючи, сердито гукнув на дівчину:
— Варко, мати кличе!.. Бігаєш… — незадоволено проказав він, і знову слинив руку та замазував гряззю кров на пальці:
— Ой-ой, зав'яжи, дурний, — кинула захекана Варка, і побігла до свого двору…
— Не буду я гризти, — одказала рішуче Марта, — треба було хоч ногу обмить, а то…
Вона хотіла сказати — „принесла ратицю ли-
