Мечеться у вічі золотий хрест на бані церкви, горять фарбами три угодники божі — Володимир святий, князі Борис і Гліб, і припадає до потрісканої землі ящуркою мисль — „хе, на богів чортів!“ він знав кого оновити, хай вірить кремінь!..
Анелька на-лету піймала муху і облизнулась, вони з отцем Василем минули став і стали на поповій леваді — десь недалеко, на липі, била в очкі дуплянки бджола…
— Гарний буде взяток цього літа… О, господи, скрізь оновляєш церкви, а душа людська, як цинком залилася… Цинком, Анелька, цинком. І хто залив?!
Анелька, видно, не розуміла — лащилась, а коли побачила наїжачені мов стерінь брови отця Василя — вирівнялась і хрипло, обережно гавкнула до ставу, а там…
Гонили полями вітри тінь од гречаних кіп, і зчорніле поле хватало на стежці поли довгої, до трьох усів, по-старосвітському, свити, і півкопою котило попід ставом — розхрістану, без хустки, жіночу постать.
Свита припадала, вигиналась, і придержувала, трохи вклякаючи на одну ногу, поли і — поспішала: низько кланяючись, руку до серця прикладала, а коли добігла до отця Василя, упала на коліна:
— Благословіть, батюшко!
