Давайте, друже, краще приляжемо ще, добре? — якось несподівано скінчив він розмову.
— Ні, я вже лягать не буду, куми проти ночи мені не страшні! Хто комісаром? — поспитав я між иншим, підперізуючи кулеметну стрічку.
Жашко захвилювався:
— Ви його, здається, знаєте? Це той байстрюк, що служив троє літ…
— Кого — знаю?
— Не кричіть так… Киянчук.
— Чув… А де Гострий?
І знову було те-ж саме — Жашкові очі запобігливо просили розмовляти тихо, — але йому треба було заховати свій настрій, і тому роблено вискочив якийсь бадьорий смішок:
— Пішов з хлопцями кумів лякать… Я казав, не треба краще дратувать, так ще матюка загнув. Як я думаю, правда-ж не треба було займати? — скінчив, підлизуючись до мене, Жашко і замовк.
Я промовчав; треба було, з наказу Гострого, іти до Дзюбиних левад раду радити: я перевірив пострілом свою рушницю і майже наказав переляканому Жашкові: „ходім!“
— Чи розстріляв-би Матвій мене? — боязко підкралась така думка, — але у відповідь я поправив тільки ремінь рушниці і військовим кроком пішов берегами до Дзюби.
А над головою, розсотуючи вечірню мережку
