— Подарую Андріяну за бика… Уяви: не забув ще й досі розкуркулювання!.. Н-но! — гукнув Швачка і смикнув віжками коня.
До хутора лишалося ще дві верстві. Різдвяна ніч, кована зорями, стояла в степу пишна й красна.
Кінь, коли повернув його Швачка на шлях до хутора, де світилися у вікнах ясні, веселі огні, — бадьоро пішов ристю, сани зарипіли полозками по чиємусь свіжому сліду, і тільки вітер шумів назустріч… Швачка під'їздив з Мар'яною до тестя.
Уже вималювалися темно-синіми силуетами на заметах снігу дві скирти соломи, засніжені тополі стояли, мов якась казкова сторожа, а сад при дорозі зацвів, мов бузок, инеєм…
— Колядують, — сказав Швачка, спиняючи бистру ходу коня.
Його голос — різкий на морозі, наче підкинув на санях Мар'яну; вона цілу дорогу тільки й думала про зустріч з багатим родом, боялася за чоловіка — такий він якийсь у неї „од серця“ — слова не зважить, і — запальний…
— Мусіє, я тебе молю, — вимовила вона, коли під'їздили до двору батькового, — не сварися з ними за свою політику, хай на людях, а тут…
— Чого ти боїшся? — образливо одказав їй Швачка. — Чи я маленький, чи не знаю, де сказати, а де змовчати?!
