ками, напис: „сей домъ соруженъ Мартиномъ Мазуненкомъ 15 юля 1898 г.“.
— Хата у вас, — сказав Короп, — ще дебела, нова?.. — Він кивнув на сволока.
— A, там написано — вгадайте, — сідаючи за стіл, сказав Мартин: — скільки це год нашій хаті буде?
Короп, усміхнувшись:
— Це не трудно: двадцять чотири, так?
Стара не втерпіла, встряла до розмови:
— А ви прочитали? Це-ж дівер сволока малював — ми ще тоді не були в спорі… Чи хоч правильно-ж він написав, комлик той?..
— По-руськи, — глухо одказав Короп.
— О, він на всі язики нашпигований! Це-ж його, мудрого, тоді в салдати брали, а ми з Мартином хату цю вистроїли: двадцять чотири годочки, як стрельнуть… минуло. Ще старий Мазун, свекор, клятий — не заступайся, Мартине! — клятий такий був: на грудях мені клуню хочеш вистроїти? — кричить було та все сажнем тим міряє… все…
— Давай обідать, — незадоволено перервав Мартин річ старої, а до Коропа: „сідайте, потрапезуємо, що бог дав…“
Короп не одмовлявся; він здавив у кешені правицею циркуля та, війнувши по хаті сумні думки свої, почав залазити за стіл.
„…Циркуль, циркуль дає тобі, ненажерному, їжу
