або инший папір, бо ті папери — то вперта боротьба старих у минулому, то ціла історія…
Там, за мертвими літерами дрібними, мов комашня чорна, а то на мух скидаються, — що їх не розуміє стара, на неї налітають спомини, мов галич по-весні на ліщину голу, і вона мовчки, журно хитає головою.
— Ось-о-о він, — каже Мартин, розгортаючи недбало накреслений план, і тикає великим пальцем з жовтим, широким нігтем та чорним ободком з краю в одну тоненьку лінію; стара підводиться і слідкує за пальцем — у неї труситься тіло, а клапоть землі, де стоять в паперах, на думку старої, якісь три мухи — 0,75 дес. — це ніщо з тим, скільки раз вона плакала на тій землі… Ні, вона розкаже землемірові, хай знають люди, який діверко в неї!..
— Це план, „Бистрівщина“, — вимовляє вона ласкаво до Мартина.
Мартин:
— Ні, приговор! Не люблю ото до смерти таких: в неділю роздивлялися — так ні, треба ще поспитати!.. Так оце, дивіться, по цій лінії — громадська земля, а це маленький закабалочок — була колись попова, і батьківщина моя врізувалася…
— От не так ти розказуєш чоловіку, як треба: попове за вербами? — За вербами. Громадський вигін коло дороги, а наше от он-он-о, посунь трошки
