Не займай стерва… Балакаєш?!
Матвій втирає на виду кров і мовчить; його очі упали на мої босі ноги і рука безсило пригладила великий, білявий чуб… Він довго дивиться на мене і, не помічаючи озвірілих бійкою Федьки та похмурого парубка, каже:
— Стріляйте… Все рівно не вам судилося правити, ви, як собаки, сами себе покусаєте, сами себе-ж будете розстрілювати, чуєте?.. Ви…
— А ти, Корнію, — звертається до мене Киянчук, — знай: вийдеш з Лиском на осьмуху, ляже, а хвіст на чужому… Бандуй за Дзюбу!..
Я скам'янів і поставив рушницю до ноги.
— Ого, куди стрельнув! — вигукнув Жашко і поспішно, перериваючи голос булькотанням слини в роті, закричав: — бийте!
— Ні, я його хочу ще поспитать!… Хай трохи одійде… Стань на коліна, лапоть! — скаженіючи наскакував Гострий.
На рові з'явилась Уляна, Дзюбина жінка:
— У нас повний двір комуни…
Жашко підскочив до збитого з ніг Киянчука, приклав до спини дуло револьвера, і глухий постріл вилетів з рову, коли ми вже бігли хто куди Дзюбиними городами… Я спинився передихнути коло Дзюбиного вітряка: „куди бігти, і що далі робити“ — городами заливались собаки, десь часто, по-військовому, ішла перестрілка.
