— От крамниця наша: з боку глянути, виходить, ніщо, правда? А скільки-то ми попомучилися по тих базарах, де всяке стерво підстригати мужицьку вовну хоче!.. Але я вже буду все по порядку розказувати: якраз, наче на гріх, доснувалася думка до Журавля! Його, бачте, синок, да скінчив двох-класову (це в сусідньому селі), а коли на селі настала ото голодовка, дехто почав уже пробувати, який то на смак курай, тоді до села приїхав несподівано товариш Гавриш (він уже тоді з „товаришами“ був!). Ну, приїхав, — зразу-ж до мене — старі знайомі; зрадів я, та, правду кажу, не дуже, бо село аж клекотіло тоді: Журавленко завів свою гарнізацію (бо хотіли хліб у багачів трусить, і тільки хто про це писне — на другу ніч у ставу плаває!).
— Гавриш у комуні тепер… — прошепотіло ще з вечора село.
— Я потерпаю собі, побалакав із Гавришем, розказав йому про наші Долинянські порядки, а він зціпив зуби, взявся за голову, да так за столом аж застиг: думав.
— Хліб, — каже мені Гавриш, — нехай кров стікатиме з того хліба — потрусимо. Не можна-ж, щоб хтось вимінював грамофони та золоті сережки, а комусь із кураю смерть у чоловічках вигравала. Цього не буде! — Ми довго отак мовчки просиділи коло коптилки, вже моя стара й картоплю поста-
