Правда, це буває дуже рідко, бо ми, дезертири — народ бойовий, а ходимо обережно, особливо вечорами; засиніло — село наше, а ранок — жита обминаємо. Рішив не снідать, хіба можна до служби божої хоч рисочку до рота брати?!
Коп'ях сіна підсмикав; підбив ногами (хай слід затреться), уважно оглянув свою „японочку“ — засунув її за пасок штанів, картуз на очі, а стежкою чорногуза — в жита.
Не пішов, а поплив… Бо мені не привикать до одноманітного ритму хлібів, і степ для мене знайомий, як і моя „японочка“: хвилюється ранками, дзвонить хвилями в-обіди, а вечорами, коли догоряють жита, лягає спать.
Іду знайомими стежками: широкий Розділ зустріне мене пшеницями, Темник привітає житами, а коло Гординої могили — крайкована синіми льонами плахта з вівса, ячменю і п'яних гречок.
Все так просто, ясно, і раптом:
— Чого це курить стовповий шлях?
Лягаю. Японка косо дивиться на дорогу, мої нерви приймають пісні поля і, здається, починають підспівувати сами; десь над ухом б'ється крильцями джміль, гуде, розсотує нерви, і мені до болю хочеться піймати його і задавить…
Ще пильніше вдивляюся на закурену дорогу, „кавалерія, кавалерія“ проноситься іскрою думка,
