О, він зрозумів! Люто сіпнувши вуздечку свого коня, пан-фіцер, коли той збив мою шапку, сказав до салдатів веселий дотеп, а далі гостро наказав:
— До штабу! Ця собака — більшовик… У-у, голота!
— Український інтелігент, проше пана полковника? — засміявся, запитавши, влесливий салдат. Він, видко, ждав лише наказу, бо нагайка в руці, з жовтим, лисичим хвостом коло ручки, аж підскакувала в салдата, але наказу не було: офіцер поспішав, глянувши на його стомленими очима, де можна було побачити доручення, що пахне у військових словом смерть.
І знову польська команда, грязь під копитами коней, і метушлива думка, що бігає в мозку, мов сіре польове мишеня, коли шукає загублену нору:
— Батькова правда, — каже до мене це сіре мишеня; — мати, мабуть, померла, а твоя смерть праворуч, на коні, хай-но за село виїде салдат… не віриш?
— Ні, — відповідаю, скригаючи зубами так, що мишеня раптом десь зникає несподівано, як і з'явилося, а губи шепочуть лише одно:
— Застрелити, за смерть матери та свою, хоч одного з армії, що носить житній колір шинелі, — рішив я, підсунувшись до своєї скриньки та хруснувши пальцями: задубіли після дощу руки.
А кінь мій, мов у тій пісні, зажурився та, спо-
