Цю сторінку схвалено
— У нього віз добрий, проше пана, до Варшави вирядився, — глузує той, показуючи багнетом на новий стан коліс у моєму возі.
Мені хочеться крикнути до цього чваньковитого «жовнежа»:
— Не до Варшави, брешеш, а до Зеленогаївки! — але в моїй уяві лежить, як і зараз, розхрістана мати, що рве з гарячки на собі сорочку, а брат Петро, засукавши рукава, розтирає їй тіло самогонкою, — і не може через це зірватись таке слово.
Я б'ю по жижках коня, обминаю обгорілий баркан, де кричать та плачуть, бов божевільні, люди, та пускаю коня вподовж переляканого села на всю прить…
Я знаю одно: серце моє запеклося на руїнах пожежі, що подекуди ще й
— 14 —
