Цю сторінку схвалено
— Застрелити за смерть матері та свою хоч одного з армії, що носить житній колір шинелі, — рішив я, підсунувшись до своєї скриньки та хруснувши пальцями: задубіли після дощу руки.
А кінь мій, мов у тій пісні, зажурився та, спотикаючись, ішов поруч із гнідим кавалерійським туди, де глухо крякали в житах кулемети, де брели зарошені люди, де впало останнє, перед дощем, гарматне ядро, розколовши на двоє коло школи старого осокора.
***
Ми їхали мовчки недовго.
— Пан-інтеліґент? — запитав мене несподівано салдат польської армії.
— Так, учитель, — збрехав я, не розуміючи, до чого йде мова.
— 19 —
