Цю сторінку схвалено
смужка вирваного кінського волосу на спині, а сам я, мов божевільний з радости начальник армії, що перемогла, дивлюся у вічі смерті; о, я тепер знаю, що втече до польського обозу лише той, хто не оглянеться аж до самого лісу назад — хто кінний.
З мого села десь під горою, у вишнях, скрегоче кулемет.
— Це дякують полякам джулаївці, — проскакує в мене думка, але кінь спотикається на копець, віз підскакує, а очі графа з ненавистю та болем дивляться на мене: він хоче дати наказ кавалеристам, він намагається висмикнути з-під себе поранену руку, дає зрозуміти, що треба спинити коня, тоді я гукаю на все горло «гиття!» — мені треба ще заглушити белькотання закривавленого графа…
— 48 —
