Обіди. Сонце ллє електрику на обшарпані оселі села Шубовки. Червоно-жовті плями його змішуються з порохом шляху і, здається, занадто старанно одбиваються у собі найтонші дрібнички улиці…
— О, зелений-зелений шпориш, потріскана кора верб, сміття.
І все це присипане подорожнім пилом.
Іде возовиця сіна: помалу, похитуючись, скриплять вози, хтось хрипло гейкає на воли, покрикує на дітвору, а курява, розвішана на тинах, як сіре-сіре полотно, котиться слідом клубком, спинається на горбах у стовпи і — тільки иноді випливе норцем з пилюги якась селянська дитина, гукне — і далі знов селом — сіре полотно…
— Петро, скидай-же сіно да на сход!
— Чуєш?!
— Га?
— Га?!
— Виходь на сходку!
Десятник, обсотаний сірим полотном, побіг далі.
Петро-ж кивнув головою — знак згоди, а
