східну. В давнину згадують на півдні лишень про народи, не даючи їм загальної свідомо-однакової для всіх назви. Але ж чого не досказує літописець у свойому етноґрафічному нарисі, те доповняє нам історія та анальоґія, як порівняємо стародавні етноґрафічні віти до тих, які існують за наш час. Навдивовижу велика подібність української мови до новгородського наріччя як-найвиразніще доводить, що українська народність існувала за часу глибокої давнини. Існувала вона як один із типів слав'янського світа й обіймала в собі ознаки дрібніщих частин. Багато перейшло переворотів, котрі запомагали, щоб стерти, знищити цю подібність, але вона й досі є, й не примітити її не можна. Цього не можна пояснити ні випадком, ні тим, що по великоруських місцевих наріччях є багацько порозкиданих прикмет української мови. Певно, що коли одна яка ознака попадеться там чи инде, то з цього ще не слід виводити того, що в давнину той чи инший народ був рідніший тому чи другому; але коли назбірається сила тих ознак, що становлять у новгородському наріччі характер української мови, то тоді вже не можна мати сумніву, що давні Ільменські Слав'яни[1] й Українці були рід-
- ↑ себто, Новгородці.
