в подіях незвичайних, недовідомих, а навіть у щоденних громадських справах можна було раз-у-раз убачати чудо. Все це розповсюджено скрізь, скрізь воно, здебільшого, принялося і приладилось до історичної течії; але ж ніде воно так не перемогло супротивних старих поглядів, ніде так прикладно не визначилось у практичному життю, як на Східній Руси.
Загальність православія давала, одначе, хоча трохи волі й місцевим інтересам. Православіє допускало місцеві святощі, котрі хоч і були загальні, але опікувались особливо якоюсь одною місцевістю. Отак і позаводилися по всіх руських землях патрональні храми: в Київі — Десятинна Богородиця і св. Софія; в Новгороді й Полоцьку — св. Софія; в Чернигові і в Твері — св. Спас і т. инші. Скрізь вірили, що благословення з такого головного храма йде на цілий край. Андрій збудував у Володимирі золотоверху церкву Богородиці й постановив у ній чудовний образ, викрадений ним із Вишгороду[1]. Ніде святощі патронального храму не визначалися таким родючим, чудотворним значінням, як у Володимирі. Літопис Суздаль-
- ↑ старе місто над Дніпром, на північний захід од Київа, вже в X. і XI. в. було важним торговельним центром
