православної, Москалі вважали за прокляту. Вони вважали себе за єдиний на ввесь світ вибраний щодо віри народ і через те не дуже легким духом дихали на одновірні народи — на Греків і Українців. Якщо тільки хоч трохи що було не схоже на їх народність — то в Москалів заслуговувало на погорду, вважалося за єресь, і на все несвоє вони дивитися згори.
Виробити такий погляд неминуче помогло Великорусам поневолення їх Татарами: зневажувані довгі літа в ярмі в чужовірних і чужинців, вони, вибившися з ярма, визначалися пих́ою й нехтованням других: відома річ, що ніхто так не пиндючиться, як визволений раб. Оце ж то й потягло так цупко Великорусів до тої замани чужен́ицею, що від часів Петра I. з’явилася ніби то як реформа. Натурально — одна крайність викликує другу.
Нічого такого не було в українському народі. За давніх давен Київ, а згодом Володимир на Волині, був осередком селищ чужинців ріжних вір і племен. Українці зпоконвіку звикли були чути довкола себе чужу мову й не цуратися людей із иншим обличчям і иншою вдачею. Вже в X. ст., а, може, ще й раніш, Українці ходили у Грецію: хто промислував там, а хто служив у війську чужих
