стіянство ширилося поміж Воддю повагом, за те ж мирним шляхом. За віротерпимість вельми ремствували на Новгородців західні христіяни. Коли Шведи й Німці заходилися силоміць повернути на правдиву віру чудські племена, Новгород уступався за ці останні й помагав їм проти Шведів і Ливонського Ордену.
Папи у своїх буллях дорікали Новгородові, що він, заступаючись за поган, ворогує з христіянством, і підбивали проти нього «хресний похід». Воюючи з Німцями або зі Шведами, Новгородці вважали їх за ворогів політичних, а не реліґійних; ворогування набірало реліґійного характеру тільки тоді, коли супротивники виявляли прямий замах на святощі православної віри. Те ж саме ми бачимо й на Україні. На нехристів Новгородці не дивилися з ненавистю; це видко з того, що Жиди придбали собі в Новгороді такий захист, що спромоглися навіть завести єретичну секту й навертали на неї тубольців. А тимчасом у Великоросію Жиди не сміли й показуватися. Коли, з одного боку, папи й західне духовенство дорікали Великому Новгородові, що він
ливу до Ільменського Озера і входило у склад Новгородської республики [водська п'ятина, себто, одна з п'ятьох земель, що належали до Новгорода]; про Водь часто згадують новгородські літописи.
