висловів покидають прашор реліґії, забувають про навчання в дитинстві й без боротьби, без ніяких переходів робляться крайніми невірами й матеріялістами. Український народ — глибоко реліґійний народ у як-найширшому розумінні цього слова; чи так, чи инакше склалися його обставини, чи таке, чи нише було його виховання, він берегтиме в собі релігійні основи доти, доки існуватиме сума головних ознак, що становлять його народиість: це неминуче виходить із того постичного настрою, яким одріжняється його духовий склад[1].
У громадських розуміннях історія витиснула на двох руських народностях свої сліди й установила в них розуміння цілком супротивні. Прямування до тісного звязку частни, знівечення особистих спонук під владою загальних, непорушна законність спільної волі, висловлено немов розумінням тяжкої долі, сходяться в великоруському народі з єдністю сім'євого життя і знехтованням особистої волі ідеєю «міра». Це все відбилося в народньому житті тим, що сім'ї в Великорусів не ділять, власність у них спільна, оселі й села платили в старовину чинш, там невинний одповідав
- ↑ див. стор. 108, пом. 1.
