государ[1]. Розумінля «господина» визначало люднну, наділену владою й повагою; «господинів» могло бути багато, і владика був господин, і посадник[2] — господин; а «государ» — був той, про владу котрого не можна було нічого й міркувати: він був єднний так само, як єдипий власиик речі; Іван III добивався бути «государем» у Новгороді, себто, стати на місце Великого Новгорода, котрий до того часу був таким «государем», яким у Великорусів був цар або князь, що станув на місце громадської волі всієї нації. «Государ» як самовладник — творив умови громадського життя, робив усе й, між иншим, наділяв землями за службу собі. Таким чином, із першого розуміння виходить, що земля належала мирові, себто, всій суспільности; але коли це передано — особі «государя», то остапній почав роздавати землі на користування по своїй вподобі тому, кого хотів вивищити й наділити. Ми кажемо на користування, бо власників у стислому значінню
- ↑ див. стор. 69, пом.
- ↑ Посадником звався на давній Русі кляжий намісник. У Новгороді посадники добилися зчасом такої влади, що без них князь не мав права ні судити, ні вести війни. Уряд цей був виборний (вибірали без реченця). Посадник скликав віче, вів переговори з сусідами, одне слово, як перевелися князі, він був начальником республики.
