Чистенькі трамваї з фантастичними ієрогліфами замість цифр. Досі не знав, що турки вживають якихсь інших цифр, не арабських і не римських. Повертаюся до кімнати, бачу на стіні відривний календар із такими самими ієрогліфами. Справу полагоджено. За чверть години я вже читаю номери на трамваях і навіть чотирьохзначні номери автомобілів.
Улиця вузька, хоч і трохи ширша від тієї, де ми їхали напочатку. В протилежному будинку — якась модна майстерня. Молоді, гарно одягнені люди, шиють щось і куняють на стільцях.
Сила авт. Вони йдуть майже нерозривною стежкою.
Доми високі, на 5–7 поверхів, але дуже вузькі. Мені розповідають, що вони — дерев'яні, дуже давньої будови.
Перші дні не міг зрозуміти: чому тут так багато публіки завжди на вулиці? Адже місто значно менше за Москву, адже великих справ тут не може бути. Довгий час не знав, чи можна стрибати в трами й вистрибувати, не бачив, щоб хтось так робив.
Тут ніхто не поспішається. Ходять поволі. Виявляється, що з трамів можна виходити під час руху, але ніхто не стрибає. Навіщо? Воно бо десь там спиниться!
Думаю, багато люду на вулиці ось через що: всі ходять поволі. Кожний, навіть вийшовши в справі, перебуває на вулиці вдвічі більше, ніж у нас. Тому й здається, ніби вулиці переповнено. Коли б люди ходили так швидко, як у нас, здавалося б вдвічі менше.
Спочатку не вмів переходити вулицю. Стоїть поліцай в колоніяльному, але червоному шоломі й байдуже помахує паличкою, дивлячись собі під ноги. Ніхто на його