мене, замахала обома руками перед обличчям. Турок спинився.
— Олмаз! — скрикнула Лі-ханум.
Турок підвів капелюха й, ніяково посміхаючись, відійшов і зник у темряві кривенької вулички.
Ми мовчки йшли по Великій вулиці. Я тільки спитав Лі-ханум, де вона спинилася в Стамбулі й одвів її додому. Ні про віщо ми не говорили. Вона не розповідала, я не питав.
Кілька день ми не зустрічалися. Я міркував так: у неї якась близька людина, було призначено побачення, я пошкодив. Але вночі, на подібній вулиці? Вона була в подвійно ніяковому становищі — і перед ним і передо мною.
Не знаю, чи так слід (може, це — міщанство), але жінка, що думає про когось іншого, вже не вабить мене. Хай їй біс! Хай вона займається своїм коханцем. Мені було навіть соромно, що я стільки часу, уваги, ніжности віддав цій жінці, так хороше думав про неї й про її працю, а вона в той час була звичайною жінкою, яких тисячі, мала якогось підозрілого коханця й побачення з ним на підозрілих вуличках. Мені не хотілося бачиться з Лі-ханум і говорити з нею. Я втратив усякий інтерес до неї.
Та ми все ж таки зустрілися ще раз.
Другий епізод з Лі-ханум мав місце на околиці Стамбулу, на давньому кладовищі султанів — у гарному колись Еюбі.
Туди їдуть Золотим Рогом, оспіваним у писаннях Теофіля Готьє, П'єра Лоті й Клода Фарера. Туди їдуть у маленьких пароплавах, „шіркетах“ — вони спиняються що-п'ять хвилин то біля одного берега, то біля другого.
