Нанизу, на освітленій рівнині, я побачив якусь чоловічу постать. Чоловік пильно вдивлявся в пам'ятники на горі. Потім він зняв капелюха й помахав ним.
Я почав шукати очима, кого це вітає чоловік з під горба. Не мене ж! Позаду себе, ще трохи вище, біля гарного мармурового пам'ятника з золотим літерами по зеленому тлі я побачив Лі-ханум. І тут вона вже не ховалася, а пішла впрост до мене.
— Ваш апарат із вами? — швидко спитала вона.
Я вдарив рукою по кобурі з фото-апаратом.
— Так, але вже темно фотографуватися.
— Це нічого. Зробіть вигляд, ніби фотографуєте. Ну, хоча б оцей пам'ятник.
Голос її тремтів, вона, видко, хвилювался.
Мені все ж таки пощастило сфотографувати той надгробник. Ця фотографія й зараз передо мною. На передньому плані вертикальна дошка з кам'яною чалмою вгорі (небіжчик був хаджі) і з довгим написом про чесноти вмерлого. Потім — надгробна плита, а поза нею ще вертикальна дошка з вибитими трояндами — звичайний турецький визерунковий мотив. Фотографуючи, я на хвилинку озирнувся назад, до долу. Таємничого чоловіка вже не було. Він як у землю провалився, десь між долішніми пам'ятниками.
Потім ми сіли на могилі.
— Я мушу вам пояснити — сказала Лі-ханум.
Її хвилювання значно зменшилося, коли й вона побачила, що отой загадковий привітальник десь зник.
— Я мушу вам пояснити — повторила вона.
Я страшенно не люблю, коли мені розповідають щось інтимне. Це найкращий засіб навіть найближчу людину перетворити в запеклого ворога — вислухати її інтимне. Отак бувають собі взаємини — нічого, взаємини, непогані.
