Говорилося про те, як важко стало заробляти в Стамбулі, що треба мати не менш од 3.000 лір (тоб-то карбованців), щоб одкрити невеличке хоча б „діло“. Помітивши, що я пропустив уже кілька вагонів, емігранти відійшли кудись далі. А я подався за хлопцем у студентській кашкетці, що меланхолійно посувався по вулиці.
Студентська кашкетка підійшла до вікна тютюнової крамнички, вона ж російська книгозбірня, й меланхолійно перебрала кілька книжок засмальцьованих і обдертих. Ці книжки давно вже перечитані студентською кашкеткою. Вона поклала книжки й меланхолійно попленталася далі. У мене було вражіння, що й завтра так само цієї ж години підійде студентська кашкетка до тютюнової книгозбірні, перегорне кілька затрушених книжок, нічого не візьме й меланхолійно поплентається далі.
Чим живуть оці всі люди?
А чимсь живуть таки! Жевріють, очевидно. Найщасливіші ті, що влаштувалися по кафе й ресторанах (є „Киев“, два „Петрогради“) чи мають дані торгувати власним тілом. Прекрасно живуть шофери.
Михайло Володимирович — кабінджі на пляжі „Флорія“. Мій земляк.
— Значить, ви з Київа? — спитав він першого ж дня: — значить ви пам'ятаєте гімназію Петра?
— Пам'ятаю, — кажу, — це така гімназія була, куди приймали тих, що їх повикидали зо всіх гімназій.
— Правильно! — радісно вскрикує Михайло Володимирович: — мене самого з трьох гімназій викинули, а потім до Петра прийняли. Значить, ви справді киянин.
Ми довго говорили про Київ.
Скінчивши в Київі гімназію Петра (а може й не скінчивши — це все одно, бо гімназія була спекулянтська й знань не давала жодних), Михайло Володимирович десь,
