очевидно, пересидів благополучно воєнні роки (чи не він це, бува, так заповняв колись анкети: „Ваше відношення до військової повинности? — Негативне!“). А на початок лютневої революції він потрапив до Петрограду.
— Я що? Я Леніна з Троцьким у Смольному охороняв. Я там на варті скільки раз стояв! — любить розповідати він.
— Чого ж ви тут опинилися, на „Флорії“?
— А…
Був Михайло Володимирович і в гетьмана, не погано говорить українською (принаймні, краще від самого гетьмана), але не любить чомусь згадувати про цей час. Після вигнання гетьмана Михайло Володимирович — в Одесі.
— Мобілізували денікінці. Мобілізували, а сами відбирають підписку, що я, мовляв, пішов добровільно. Ну, побачив я таку справу, бачу — погане діло. Сів на пароплава, та й до Константинополю.
І про перші часи свого емігрантського життя Володимир Михайлович так само розповідати не любить. Проте, дуже пишається з того, що був він піонером пляжної справи.
— Думаєте, турки зробили оцей пляж? Ні, он тут далі є село Кучук-Чекмеджі, так біля самого моря іроди живуть, а ніколи не купаються… Кажуть, ніби море брудне. Ну, яке ж воно брудне?
І Михайло Володимирович підходить впрост до хвиль Мармурового моря, пильно вдивляючись у них. Не може такого бути, щоб Мармурове море, його море, те море, що омиває його пляж, — було брудне.
Михайло Володимирович не розуміє, що для турка, який тричі на день за магометовим законом омивається, море дійсно брудне. Довго ще житимуть релігійні традиції
