серед простого турецького народу… Але ця традиція зовсім навіть непогана. Очевидно, вона й виробила подібне ставлення до морської води.
А пляж „Флорію“ зробили, дійсно, не турки, а англійці. І дійсно — за допомогою російських емігрантів. Там є два великі пляжі й один маленький, простіший. Великі обидва обслуговується й відвідується, здебільшого, росіянами.
Михайло Володимирович похожає по пляжу в трусиках і колоніяльному шоломі. Це його вбрання. Він чорний, майже, як мурин. Його 20 кабінок завжди мають клієнтуру. В сусідніх кабінджі номери гуляють.
Коли я кілька раз викупаюсь і погріюсь на сонечку, Михайло Володимирович гріє в чайнику над трісками воду й кличе мене пити чай.
— Справжній лептон, не такий, як у турків. Я люблю, щоб у мене хороший чай був.
Ми п'ємо чай, розмовляючи на політичні теми.
Два моменти боляче дошкуляють Михайла Володимировича: жидівське засилля й кемалізм. До євреїв у нього звичайне емігрантське ставлення, хоч і прислужає він на пляжі буржуєві емігранту Фельдману, стереже його речі й приносить йому воду сполоснути ноги.
— А правда смішно, коли жиди у війську командують? — шукає він у мене співчуття.
— Чому ж смішно?
— Та смішно ж! Якось дивно!
Турків він нехтує теж по-емігрантському.
Дивна річ! Ці банди малокультурного російського міщанства, збанкротувалої російської інтелігенції, прийшовши на чужу землю, перш за все почали з призирством ставитися до хазяїв цієї землі. Принісши сюди свою ідейну убогість, духову й фізичну розпусту, сприявши тому, що ім'я росіянина стало подібним до найнікчемнішого
