грантському пашпорту, як інші!. А він — румунський громадянин… Тху.
Не тільки ображений російський патріотизм говорив у мойому кабінджі. Роздирало його ще почуття заздрости: купивши собі румунського пашпорта й зробившися з „господина“ — „домнуле“, має змогу Фельдман пересуватися по всій Европі, а російського емігранта тримають у Стамбулі, навіть на азійський берег не пускають, з нового ж року взагалі Кемаль загрожує кудись вислати.
Було жарко, хотілося як-найбільше увібрати з себе сонця, хотілося відпочинути, щоб аж до нової відпустки вистачило, а домнуле Фельдман настирливо розпитував про Харків:
— Ну, а як Катеринославська вулиця, на місці?
— А що їй робиться?
— Хороша вулиця!
Хоч і слід бути за кордоном як-найбільшим патріотом, я не міг стриматися й одверто висловив усе, що думаю про цю „хорошу вулицю“. Домнуле Фельдман здивувався:
— Ні, не кажіть, хороша вулиця. Там у нас кілька домів було. Знаєте, великий один такий проти каланчі. Як він, стоїть?
— А стоїть.
— І ще один, на розі Дмитріївської, здоровенний, поверхів на шість.
З якоїсь газетної хроніки врізалося мені в пам'ять, що той будинок належав раніше князеві Шаховському, і я обережно висловив свій сумнів. Мій знайомий відповів стилем Івана Олександровича Хлестакова:
— А можливо що й не наш. Знаєте, давно це було, скоро 10 років… А от на Пушкінській, може бачили? — Пушкінський в'їзд є, так на розі вже наш будинок. Там підчас війни два поверхи погоріло…
